Ukrainian Orthodox Church of Canada



Життя, віддане Христу й Україні
До 125-річчя від дня народження Iвана Огієнка

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»


ІВАН ОГІЄНКО. ФОТО 1948 р.


ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ ПРАЦІ І. ОГІЄНКА, ВИДАНОЇ В КАНАДІ

Творча спадщина Івана Огієнка (митрополит Іларіон; 14.01.1882—29.03. 1972) — це справді невичерпний духовний світ, усю глибину й багатство котрого ми, можливо, навіть і не почали ще осягати. Всесвітньо відомий вчений-філолог, політичний, громадський та церковний діяч, історик, педагог, Огієнко прожив довге, унікально насичене життя, життя, яке все — до останнього подиху — було віддане високій меті: утвердженню вільної, незалежної, соборної України і, водночас, зміцненню безсмертних духовних засад національного українського православ’я. Саме зараз, коли на наших очах відбувається (і посилюється!) політично вмотивований наступ на фундаментальні засади української державності під гаслами «захисту одвічних цінностей православ’я» (з відчутним імперсько-московським «акцентом» та за суттєвої підтримки дуже впливових церковних та позацерковних кіл з Білокам’яної !) — саме зараз науковий доробок Івана Огієнка, як і приклад усього його подвижницького життя, є воістину актуальним.

Огієнко написав стільки, що, без перебільшення, й багатьох десятків статей не вистачить для того, аби бодай побіжно розповісти про його здобутки як ученого. Через це ми зараз свідомо обмежимо предмет нашої розмови лише двома працями визначного вченого: «Українська церква» (1942) та «Дохристиянські вірування українського народу» (1965), сподіваючись, що вдумливий читач зможе і з цих — хай не найбільших за обсягом — творів Івана Огієнка скласти певне уявлення про його світогляд, так само — й про масштаб ним зробленого. Але є потреба спочатку хоча б коротко розповісти про життєвий шлях цієї видатної людини.

Народився Іван Іванович Огієнко в селянській родині в невеликому містечку Брусилів на Житомирщині. Закінчивши Київський університет, молодий вчений обрав своєю науковою спеціальністю вивчення давнього українського письменства та історії української мови і незабаром вже став професором цього університету. Огієнко брав якнайактивнішу участь у національно-визвольних змаганнях 1918—1922 рр. У 1918—1920 рр. він був ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету, а 1919 року — міністром народної освіти в уряді Української Народної Республіки.

Українська національна революція зазнала поразки, і Огієнко розділив долю багатьох наших видатних співвітчизників, котрі вимушено залишили Батьківщину. У 1920 році він оселяється у Польщі (поблизу Кракова), веде активну наукову та просвітницьку діяльність, зокрема, у 1926—1932 рр. був професором Варшавського університету. З 1940 року Іван Огієнко — православний архієпископ Холмщини та Підляшшя, з 1944-го — Холмсько Підляський митрополит. У 1944— 1947 р.р. митрополит Іларіон — Іван Огієнко — живе в швейцарському місті Лозанна, а з 1947 року й до кінця життя — в Канаді, де він був обраний першоієрархом тамтешньої Української православної церкви. Подвигом усього життя Огієнка стала його наполеглива, понад 30-річна праця над досконалим українським перекладом Святого Письма, завершеним у 1962 році. Такі твори вченого, як «Українська культура» (1918), «Історія українського друкарства» (1924), «Костянтин і Мефодій. Їх життя і діяльність» (1927— 1928 рр.), «Повстання азбуки і літературної мови у слов’ян» (1937), «Візантія і Україна» (1954), «Слово о полку Ігоревім» (1967) та десятки інших книжок здобули найширше міжнародне визнання та перекладені багатьма мовами світу. На жаль, ще й досі не можна стверджувати, що інтелектуальна й духовна спадщина митрополита Іларіона належним чином поцінована в Україні...

***

Отже, мова у нас піде про Огієнка — історика українського християнства та народних дохристиянських вірувань. У двох книжках видатного науковця, про які ми вже згадували раніше, висвітлений величезний комплекс проблем зародження та розвитку українського християнства в контексті усієї національної історії; зупинимося на декількох, найбільш актуальних з них.

По-перше, Огієнко однозначно позитивно відповідає на запитання: чи було в Україні християнство в доісторичну добу, тобто в добу до постання в Україні організованої держави (VIII—IX)? «Все те, що маємо, красномовно свідчить нам, що християнство з’явилося в Україні в більшій чи меншій мірі надзвичайно рано, певне, ще десь в апостольській вік, — пише вчений, — і держалося тут у малім числі аж до офіційного хрещення українського народу за часів князя Володимира... Адже ж ми не жили за якоюсь камінною стіною, ми ж сходилися тоді з різними західними народами, що віддавна були вже християнами, — чи ж не могла зайти до нас віра Христова й значно раніше Володимира?».

Далі. Автор «Української церкви» вказує на тісний зв’язок між поширенням християнства та прогресом культури (у найширшому розумінні цього слова), зокрема, на прикладі одного з найбільших східнослов’янських племен — полян. «Зносини з грецькими колоніями та їхнє християнство, — зазначає Огієнко, — мали великий вплив на наших полян і скоро зробили те, що вони стали найкультурнішими серед усіх українських племен. У той час, коли інші слов’яни «живяху зверинським образом, живуще скотськи», у той час наші поляни «своих отець обычай имуть кроток и тих, и стыденье к снохам своим и к сестрам, к матерям и к родителям своим, к свекровем и к деверем велико стыденье имеху»; був у полян уже тоді цілком культурний спосіб оженіння, чого не знали інші слов’янські племена. Усе це, звичайно, можна приписати тільки культурному впливу грецьких колоній, резюмує наш учений і підкреслює: «Можна думати, що те християнство, яке прищепилося на нашій українській землі, може, ще в вік апостольській, це християнство вже ніколи потім не зникало з нашої землі. Звичайно, його знали тільки окремі родини, а може, тільки окремі люди; великого поширення воно не могло мати».

Наступна теза митрополита Іларіона: Українська церква, і саме вона, є «церквою Первозванною», пріоритетною у поширенні християнського віровчення на усіх східнослов’янських теренах. Бо, наголошує він, «Києву, взагалі Україні випала велична історична роль охрестити всі північні землі держави Володимира та Ярослава, цебто ті землі, що склали пізніше Московське князівство. Цю історичну роль України звичайно недооцінюють або й зовсім замовчують російські історики; але ми не можемо не звернути увагу на те, що світ нової віри Христової пішов на північ від Києва, з України, і Церква Українська, Церква Первозванна — бо заснував її ще апостол Андрій Первозванний, — по праву мусить зватися матір’ю Церкви Московської. Як я вище казав, у списках перших святих московських країв багато українців». Годі й говорити, наскільки гостро і злободенно лунають ці слова Огієнка в наші дні, коли московські «собиратели земель» цинічно використовують підконтрольну собі Православну церкву як знаряддя у своїй антиукраїнській «грі»!

Слід додати, що Іван Огієнко наводить переконливі аргументи, доводячи, що неможливо переоцінити той вплив, що його справляла Українська церква на свою північну сусідку. Він пише: «Вплив наш на Московську, пізніше Російську, Церкву був величезний не тільки в часи спільного життя Х—ХIV віків, але особливо в XVI—XVIII віках, коли власне українське духовенство своєю головою та своїми руками творило нову московсько-російську культуру. Богословські книжки з України весь час ішли до Москви, де, відповідно перероблені, лишалися на довгі часи. Московська Біблія 1663 р. — це тільки передрук Біблії Острозької. Українські служебники, требники та інші книжки так само стали основою церковного життя в Московії. Український Катехізис 1645 р. став на Москві основою віри аж до 1867 р., цебто до появлення Катехізиса митрополита Філарета. Взагалі нема такої ділянки церковного московського життя, де б не позначився сильний український вплив. Пригадаю тут, що реформи патріарха Нікона та царя Петра I робили головним чином духовні українці».

Будучи істинним православним християнином, Іван Іванович Огієнко (в цьому й полягає висока наукова вартість його дослідницької спадщини) завжди прагнув залишатися об’єктивним у своєму історичному аналізі розвитку релігії в Україні та відповідних висновках; зокрема, він звертав особливу увагу читачів на колосальну кількість репресій, насильства та крові, які свого часу супроводжували «християнізацію» України. Ще одне яскраве свідчення неупередженості видатного історика — його ставлення до язичництва, чому, власне, й присвячена праця «Дохристиянські вірування українського народу» (Вінніпег, 1965). Наведемо бодай деякі, найбільш суттєві думки Огієнка.

І в Україні, і в християнській Європі загалом, стверджує митрополит Іларіон, «з бігом віків постав так званий синкретизм, правильніше — двоєвір’я: поєднання дохристиянської віри даного народу з Вірою Новою, Християнством. І це двоєвір’я панує й сьогодні в світі, де сильніше, а де менше, але воно таки панує у всіх народів світу». Основу ж усіх давніх вірувань, зокрема, українського, за оцінкою Огієнка, є «три елементи: анімітизм — оживлення усього, що є в природі; анімізм — одухотворення природи й антропоморфізм — очоловічення... Це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін. — усе це живе. Має свою душу, чоловіковидне. Для прикладу згадаймо наше «Слово о полку Ігореві», пам’ятку 1187 року, з якого бачимо, що світогляд його автора був чисто анімістичний, — уся природа в «Слові» жива, горю людини тут співчувають і квітки, і дерева, і птахи, і людина тут говорить з природою, як з живою істотою, порівняйте плач-голосіння Ярославни...».

***

Все це — лише крапля в морі величезного доробку митрополита Іларіона. Ретельно вивчаймо його, і тоді ясніше збагнемо духовну Україну та своє місце в ній.