Articles

ЗАМІСТЬ НАРІКАНЬ

22-га Неділя по П’ятдесятниці

Кожному, що терпить, здається, трошки легше стає від того, коли він чи вона трохи поскаржеться комусь. А ще як хтось уважно вислухає та ще й пожаліє. Це природньо. І ми й повинні, як діти Божі, вислуховувати одне одного та жаліти одне одного. Бо ж так ми виявляємо, що ми дійсно діти Милосердного Батька, що любить і милує все творіння. І коли ми наполегливо йдемо дорогою милосердя та вважности до потреб інших, то й нам приходить те, чого нам потрібно. Хтось нас вислухає. Хтось нас потішить та помилує.

Та є шлях ще вищий від цього. Апостол Павло каже в сьогоднішньому читанні (Галат 6:11,18): “Нехай ніим не хвалюся, хіба тільки Хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу”. Тут уже входить містика Павлова, яку він і своїм читачам пропонує. Яка ж вона? Апостол поєднує своє життя з Христом. Він свої терпіння вважає цінним середником єднання з Спасителем. Коли він в чомусь терпить – а особливо, коли це накиди та переслідування через це, що він живе так, як учить Господь, то Павло вважає, що цим він приймає на себе Хрест – терпіння – Христові.

Так і ми можемо терпіти просто, як люди, що живуть у світі, в якому різні терпіння – неминучі. Або можемо всі наші терпіння духовно, молитвою, наставленням своїм, поєднувати з Господом. Це процес не такий легкий. Він потребує уваги, уяви, зусилля вірити й надіятись.

Це також не значить, що людина якихось терпінь має шукати чи любити терпіння. Ми ж природньо створені на те, щоб радіти, творити, поборювати несприятливі обставини! Якщо можна оминути чи облегшити терпіння без зради засад життя за Христовою наукою – яка виражена в нагорній проповіді на початку Євангелії від Матвія (а особливо в Заповіддях Блаженства) – то розумно приймати полегшення. Але якщо ні, то треба переносити терпіння з надією, з вірою, навіть з радістю!

Тому каже Павло, що він хоче хвалитися тільки Хрестом Господнім. Не хоче він нарікати. Передумуймо й ми те, в чому ми нарікаємо. І якщо відчуваймо потребу – а це природньо – то й нарікаймо потрошки. А потім таки обернімось до Господа, подякуймо за опіку Його у всьому, і висловімо віру, що у кожній справі Він подасть і поміч і силу й мудрість, і все доведе до добра для нас, які любимо Його і цей світ, в якому Він втілився і якого Він провадить до перетворення на Царство Боже. Блаженні ті що беруть свідому участь у цьому великому ділі!

 

HUMANS ARE NOT GARBAGE!

22nd Sunday after Pentecost

In today’s Epistle (Galatians 6:11-18) we hear the Apostle Paul proclaim: “Henceforth let no man trouble me; for I bear on my body the marks of Jesus”. This is a curious statement. Was he, as some think, speaking about the stigmata – a phenomenon known among Christians of the western Church, in which wounds similar to those Jesus suffered upon the Cross appear on the bodies of certain special souls?

It is probably more likely that Paul was speaking of the sufferings he had endured for the sake of his dedication to the Lord, as he walked on the path which Jesus guided him along. These sufferings were the best testimony that he had indeed been set free by the Lord from dependance upon outward circumstances. He would be faithful no matter what others thought of or did to him. Whatever sufferings would come his way, he would endure them with patience and faith. The experience gained by this would then be useful to him as he continued on the path – and he could also sympathize with others who suffer and comfort and encourage them. “For as we share abundantly in Christ’s sufferings, so through Christ we share abundantly in comfort too” (2 Corinthians 1:5).

This lends a special dignity to the difficulties endured by those who strive to be faithful to Jesus in their daily lives. It may be illness, or financial hardship. Jesus is with us in all that we, His brothers and sisters, endure. We suffer – He suffers! This is true in a special way if we endure persecution and slander (recent studies have shown that Christians continue to be the most persecuted religious group upon the planet!) because of that for which we stand. Christians refuse to accept solutions which would make things easier for them but compromise the way of love, mercy and truth that Jesus portrayed in His sermon on the Mount. (The Beatitudes illustrate this beautifully!)

This applies as well to all who suffer. By becoming a Human being God the Son identified with all of humanity – and with this planet upon which we dwell. In the parable we read today we see how He rewarded the beggar, Lazarus, who had endured so much just because of his poverty – and others’ insensitivity. Jesus has raised everyone to the dignity of God’s beloved children.

To those who dehumanize others – and themselves – by exploiting and manipulating them the Gospel says: Stop! People are not garbage! To those who see human beings as mere commodities and statistics, we sound warning: the same God who rewards kindness and mercy also brings about consequences upon those who callously ignore the needs of this planet and those who dwell upon it. Let us stand joyously for the Kingdom Jesus proclaims – no matter the cost. Our faith and endurance will be justified.

 

LES FLAMMES D’AMOUR

Vingt-deuxième Dimanche après la Pentecôte

L’Évangile d’aujourd’hui (Luc 16:19-31) consiste en la parabole de Jésus concernant le riche et le pauvre, Lazare. Il nous explique beaucoup de choses. Nous avons une conception de la justice de Dieu. Une personne qui a été malprise toute sa vie, trouve enfin le bonheur. Par contre, celui qui a vécu dans l’abondance sans penser à son prochain trouve le tourment qu’a subi le misérable.

Mais cette situation des âmes dont parle Jésus ne finit pas ainsi. Si quelqu’un pense qu’une éternité de tourment est une punition trop lourde pour les péchés commis au cours d’une vie qui est relativement courte, on trouve ici un espoir. Cette parabole montre une possibilité de l’épanouissement de la conscience qui peut changer la situation de l’âme.

Le riche souffre dans les flammes. Mais Abraham parle avec lui. Enfin il constate que son état est peut-être juste, parce qu’il n’a pas vécu une vie consciente des besoins des autres. Et il commence à penser à ses frères qui vivent de la même façon que lui. Sa demande d’envoyer quelqu’un du tombeau pour parler à eux n’est pas acceptée. Mais, nous le savons bien, l’Enseignant qui a donné cette parabole l’a fait Lui-même. Jésus est mort et résusscité!

Si nous lisons bien nous verrons que cette description d’enfers n’est pas la description d’un lieu de punisson et de vengeance. C’est plutôt une classe dans l’école de l’éternité. Peut-être enfin il est possible de graduer! Ce n’est pas qelque chose dont nous pouvons être certaines et remettre à plus tard la pénitence. Mais il y a quand même une possibilité, que les flammes que subit le riche, ne soient pas que les flammes de l’amour divin.

Comment? Est-ce qu’il n’arrive pas un temps où Dieu cesse d’aimer le pécheur et le consigne à la destruction perpetuelle? Il apparait que la réponse à cette question est: NON. En effet, comme le suggèrent certains saint Pères (et C.S. Lewis dans son livre des lettres d’un diable ainé à un autre plus jeune), le même amour que les justes sentent comme la douceur et la joie, est subi comme la douleur et les tourments par ceux qui n’acceptent pas l’union avec Dieu. Où pourront-ils y échapper? Dieu est partout – et Son amour est infini! Commençons dès aujourd’hui à découvrir la surprise de cet amour! Laissons les flammes de cet amour nous changer d’enfants de la destruction en enfants de la vie et de l’amour éternel.

V. Rev. Ihor George Kutash